Незважаючи на важке життя, Олександр Солженіцин прожив цілих 89 років. Він пройшов виправно-трудові табори, був репресований, його цькували в пресі, від нього відверталися люди, але жодні негаразди не зуміли зламати його характер і волю.
У молодості він був захоплений комуністичними ідеями, вважаючи, що марксизм – те, що потрібно країні. Пізніше він розчарувався в них і протягом кількох десятиліть був затятим антикомуністом. З зрозумілих причин це не додавало йому популярності серед радянських властей, які бачили в ньому небезпечного дисидента.
Найвідоміший твір Солженіцина називається “Архіпелаг ГУЛАГ”, він заснований на його власному досвіді та оповіданнях 257 інших ув’язнених, які відбували покарання у виправно-трудових таборах СРСР. Через таку незвичайну назву багато людей, які не знали, що таке насправді ГУЛАГ (Головне управління таборів), почали думати, що ці табори знаходилися десь на островах.
У біографії Олександра Солженіцина згадується, що він був позбавлений радянського громадянства. У 1974 році він опублікував у Парижі вищезгаданий “Архіпелаг ГУЛАГ”, що стало останньою краплею: його звинуватили у підривній діяльності, вислали з країни та відібрали громадянство. У СРСР він більше вже не повертався, але переїхав назад до Росії 1994 року.
У дитинстві майбутній письменник та його мати (батько його загинув на полюванні ще до народження сина) жили у злиднях. Колись вони мали велике господарство, але Громадянська війна в Росії і революція повністю їх розорили.
Солженіцин у молодості
У дитинстві Солженіцин був дуже релігійною молодою людиною, хоча в СРСР тоді йшла антирелігійна кампанія. Над ним насміхалися через носіння хрестика, і навіть одного разу оголосили йому догану за відвідування церкви, так що під впливом школи він таки перейнявся комуністичною ідеологією. Пізніше письменник, однак, знову повернувся до релігії.
Він спочатку не збирався пов’язувати своє життя з літературою, хоча жваво їй цікавився. В університеті він вибрав фізико-математичний факультет, а не літературний, хоча сам до цього моменту вже захопився письменством.
У 1974 році “Радіо Свобода” в США, що мовить російською мовою, почало читати його “Архіпелаг Гулаг” по півгодини на день. Твір, що створювався Олександром Ісаєвичем Солженіциним протягом 10 років, був досить об’ємним, так що читання розтяглося на 3 місяці.
У юності Олександра Ісаєвича дуже зацікавив театр. Він навіть сам подумував стати театральним актором, і спробував вступити до театрального училища, але не зміг скласти вступні іспити.
Всесвітню популярність Солженіцину принесла його проза, яка викриває проблеми радянської влади та розповідає про життя у виправно-трудових таборах. Однак, у молодості він писав ще й вірші, які, щоправда, зараз відомі переважно лише шанувальникам його творчості.
Спочатку Олександр Ісаєвич планував опублікувати “Архіпелаг ГУЛАГ” в СРСР, просто таємно, але рукопис у нього вилучили співробітники КДБ. Про нього їм розповіла помічника Солженіцина, яка після цього наклала на себе руки. Вражений цими подіями письменник саме тоді зважився на публікацію за кордоном.
У середині 70-х років радянська влада розгорнула потужну пропагандистську кампанію, спрямовану на дискредитацію письменника. Його звинувачували у всіляких гріхах, а заразом із ним дісталося і знаменитому академіку Андрію Сахарову, який наважувався його підтримувати.
Справжнє по-батькові Олександра Солженіцина – Ісаакович, а не Ісаєвич, але це не псевдонім. У 30-х роках минулого століття через помилку паспортистки в документи вкралася помилка, і так він з Ісааковича став Ісайовичем.
Світ міг би ніколи так і не побачити його “Архіпелаг ГУЛАГ”, але вилучений співробітниками КДБ рукопис був лише одним із двох його екземплярів. Другий екземпляр був переправлений ним за кордон за допомогою американського дипломата, який розумів, що ця книга є потужним інструментом пропаганди проти радянської влади.
1970 року Олександр Солженіцин отримав Нобелівську премію з літератури, але не поїхав на її вручення, підозрюючи, що його в такому разі не впустять назад до СРСР. Коли через чотири роки його позбавили паспорта та вислали з країни, він отримав і диплом про премію, і її грошову складову.
Вручення Солженіцину Нобелівської премії з літератури
Коли почалася Друга Світова війна, письменник вирушив на фронт добровольцем, причому його спочатку навіть не хотіли брати через проблеми зі здоров’ям. За військові заслуги він отримав два ордени, і саме у воєнні роки почав писати свої щоденники, в яких критикував владу та Сталіна особисто. Згодом вони і спричинили репресії щодо письменника.
У творчості Олександра Солженіцина часто трапляються дивні слова, вигадані ним самим. Звучать вони дуже “російською”, і їхній зміст зрозумілий зі словотворення і контексту, але все одно виглядає це все незвично. Втім, у російській ці слова все одно не прижилися.
Загалом письменник провів у таборах 8 років. Це були важкі та важкі роки, але проблеми на цьому не закінчилися – навіть після звільнення він залишався “небажаною особою”, і від нього відвернулися практично всі, кого він знав.
Були у житті Солженіцина та етапи нормальних відносин із владою. Так, до нього досить довго сїилявся Н. С. Хрущов, який навіть допоміг йому опублікувати деякі твори, але пізніше їх відносини знову зіпсувалися. Творчість Олександра Ісаєвича в СРСР почали знову публікувати лише наприкінці 80-х років, в епоху “відлиги”, і то лише окремими уривками.
Крім СРСР і Росії, Олександр Ісаєвич провів довгий час у Швейцарії та США, але він ніколи не отримував паспорти жодної з цих країн. Пробувши півтора десятиліття особою без громадянства, він наприкінці СРСР знову отримав радянський паспорт, а пізніше став громадянином СРСР.
Солженіцин з дітьми прибуває до Швейцарії після вигнання із СРСР
Коли 1994 року Солженіцин повернувся до Росії через двадцять років відсутності, його зустрічав натовп у кілька тисяч людей. Він навіть виступив у Державній Думі, хоча багато депутатів висловлювалися проти, негативно ставлячись до опального письменника.
Коли Олександра Ісаєвича засудили до 8 років таборів, слідом за відбуттям покарання мало бути вічне заслання. Після табору його відправили до Південного Казахстану, але ненадовго – через три роки його звільнили.
Солженіцин дуже високо оцінював творчість Олександра Твардовського, і це було взаємно. Саме Твардовський допоміг йому з початком публікацій у 60-х роках, скориставшись своїм знайомством із Хрущовим, оскільки для Олександра Ісаєвича з його табірним минулим самостійно опублікувати будь-що було практично неможливо. Пізніше стосунки двох письменників зіпсувалися, і Твардовський навіть заявив Олександру Ісаєвичу, що його озлобленість шкодить його творчості.
Період публікацій у СРСР у нього тривав недовго, лише 4 роки. Незважаючи на те, що Солженіцин вилучав із деяких своїх творів фрагменти, які явно не пройшли б цензуру, він швидко привернув до себе увагу влади. Його рукописи вилучалися, йому відмовляли у публікаціях та погрожували новими репресіями.
Під час заслання до таборів ув’язненим було заборонено вести будь-які записи. Солженіцин продовжував складати свої твори навіть там, просто запам’ятовуючи їх напам’ять. Він навіть розробив власну мнемонічну техніку, запам’ятовуючи тексти і одночасно перебираючи в руках виготовлені ним самим різнокольорові чотки.
На початку 1974 року було засновано Фонд Солженіцина, до якого перераховувався дохід від видання творів Олександра Ісаєвича за кордоном. Фонд таємно переправляв ці гроші в СРСР і використав їх для надання допомоги політичним в’язням та їхнім сім’ям.
Перше у СРСР видання “Архіпелагу ГУЛАГ” відбулося 1990 року, незадовго до розпаду Радянського Союзу. А у 2009 році в Росії цей твір включили до обов’язкової шкільної програми для учнів старших класів.
Від публікації першого твору Солженіцина до отримання ним Нобелівської премії з літератури минуло лише 8 років. Це абсолютний рекорд – такого ніколи не було ні до нього, ні після.
У 1998 році в Росії Олександра Ісаєвича нагородили орденом Андрія Первозванного, однією з найвищих державних нагород. Однак, він відмовився приймати орден, заявивши, що не може прийняти нагороду від влади, яка довела країну до такого сумного стану.
Солженіцин за своє життя був двічі одружений з однією і тією ж жінкою. Коли його заарештували, засудили та відправили до табору, через три роки вона заочно з ним розлучилася. Після звільнення письменника вони знову зустрілися та вирішили одружитися повторно.
А. І. Солженіцин та В. В. Путін
У Москві є вулиця, названа на честь Олександра Ісаєвича. Іронічно, що до перейменування вона називалася Великою Комуністичною, адже саме з комунізмом письменник ворогував більшу частину життя.
Під час перебування у таборі у Солженіцина виявили ракову пухлину. Лікарі тоді заявили, що жити йому залишилося недовго, але письменник чіплявся за життя і йому вдалося вижити. Життя йому врятувала операція, проведена лікарями прямо там, у виправно-трудовому таборі.
Знаменитий письменник Михайло Шолохов, автор “Тихого Дону”, вкрай негативно ставився і до самого Олександра Ісаєвича, і до його творів. Його творчість він охарактеризував короткою фразою “бесталанна безсоромність”.
В останні роки життя Солженіцин тяжко хворів, але не залишав роботи до останнього, хоча в нього діяла лише права рука. За допомогою своєї першої дружини він до останнього працював над виданням повних зборів своїх творів у 30 томах.
У 90-х роках Олександра Ісаєвича кілька разів звинувачували в тому, що він під час перебування у виправно-трудовому таборі був донощиком. Але жодне з обвинувачень довести не вдалося, а сам Солженіцин їх заперечував. Він навіть запропонував провести експертизу, щоб порівняти його почерк і почерк на одному з збережених табірних документів.
Олександр Солженіцин
За своє життя Олександр Солженіцин отримав понад два десятки різних премій, нагород та орденів. Найбільшим його досягненням зазвичай вважають саме Нобелівську премію з літератури.
Його твори неодноразово лягали в основу кінофільмів та театральних постановок. Всього було створено близько 35 різних спектаклів та знято 9 фільмів. Також багато його книг було перетворено на концертні програми.
Сам Солженіцин визнавав, що його змусили співпрацювати з табірною адміністрацією як донощиком. Однак, при цьому він відчайдушно тягнув гуму, і за весь цей час не написав жодного доносу.
Деякі історики вважають, що Олександр Ісаєвич відчайдушно заздрив Шолохову, тому що йому здобути Нобелівську премію не дали (поки не вислали його з СРСР), а Шолохов її зі схвалення влади отримав. Але ніхто вже не знає, правда це чи ні – дискредитувати Солженіцина багато хто намагався.
Для перейменування Великої Комуністичної вулиці на вулицю Солженіцина навіть змінили закон, який забороняв називати об’єкти на честь людей, з моменту смерті яких минуло менше 10 років. Відтоді цей закон так і залишився в зміненому вигляді.
